Мені вже за 50, 28 років стажу, і було таке, що я втратила бажання працювати. Усі конспекти, уроки я вже знала, кожного дня було одне й те саме: дорога до школи, там відкриваєш підручник, хоча вже знаєш його напам’ять. Я вже почала подумувати про пільгову пенсію, але поїздка до Києва перевернула усе з ніг на голову: погляди повністю помінялися, хочеться працювати. Ми ще зареєструвалися на Академію Лідерства, конференції, почали всюди брати участь.
Про участь у проекті “Пілот 24”, організованому Центром інноваційної освіти “Про.Світ” та Western NIS Enterprise Fund.
У проекті “Пілот 24” я опинилася випадково. У нас порівняно нова директорка, лише три роки на посаді. Коли ми вийшли на роботу, на серпневій нараді вона запропонувала заповнювати анкети тим, хто хоче їхати до Києва. Я одразу погодилася. У мене у Києві донька працює вже 3 роки. Я думала, що це звичайні курси підвищення кваліфікації. Анкети заповнили більше десяти людей з колективу. Я заповнила в останній день, і мою заявку прийняли.
Так ми поїхали до Києва у “Про.Світ”. Чесно кажучи, я була дуже схвильована, ніби йшла складати якийсь іспит. Аня Уварова познайомила нас із молодою командою, де були наші майбутні наставники.
Я була в захваті від цієї молоді, від того, що всі ці розумні люди не виїхали за кордон, а стоять тут, перед нами.
Коли кожен розповів, що він досліджує і як може нам допомогти, ми їхали додому просто окрилені. Я усім розповідала на уроках, що таке справді можливо. Можна творити Україну, можна і треба бути корисним, а знання завжди потрібні.
На жаль, є труднощі в нашому колективі. Важко змінити світогляд старших колег. Коли ми повернулися у жовтні, люди не сприймали, боялися, не знали, що це і для чого їм ускладнювати роботу. Адже конспект у них є, урок вони знають, а для чого користуватися ще й технікою? Це втрата додаткового часу на підготовку.
Ми багато разів виступали на педрадах і розчаровувалися через те, що нас не підтримують, навіть колеги-подруги. Але з часом усе змінилося, проте це не наша заслуга, а дітей. Інші вчителі почали брати з нас приклад, адже учні постійно від них це вимагали, а особливо старшокласники. Перевернутий клас – це саме для них.
Україна – це я, ти, ми. Потрібно починати зміни знизу і не чекати, щоб нам давали якусь вказівку.
Нещодавно я відвідувала чергові курси в Ужгороді. Я розповіла їм свої враження і про Академію Лідерства, і про “Про.Світ” – усі слухали з відкритим ротом.
Адже ми сидимо на цих курсах, лекторів не цікавить наша думка. А на проекті “Пілот 24” у нас були тренінги, кожен щось творив, вигадував, було почуття колективної праці, групової роботи. А про змішане навчання на курсах взагалі нічого не чули.
Про нові формати на уроках у Тур’я-Реметівській школі
Коли ми почали проводити уроки у форматі змішаного навчання у школі, це було щось! Діти бігали з класу в клас: “Давайте і в нас такий урок”. Ми разом із вчителькою історії та правознавства долучили інших колег.
У нас постійно відбувається робота в групах. Діти не бояться запитувати, помилятися, вони відчули себе справді потрібними, їх це все дуже зацікавило.
Я приносила учням дуже багато інформації про ідеальну школу і про Фінляндію, про Корею, показувала формат уроку, де не обов’язково сидіти за партами і дихати одне одному в плечі, а можна переставляти парти і розбиватися на команди. Одразу з’являється дружня атмосфера і повністю змінюється формат навчання. Ми вже не “вчителі” та “учні”, ми партнери.
Іноземна мова у нас на першому місці! Процитую Гете: “Хто не знає хоч однієї іноземної мови, той не знає нічого про власну”. Іноземна мова, безперечно, допомагає нам бути тими, ким ми є. Вона допомагає нам здійснювати свої мрії; допомагає спілкуватися і орієнтуватися у сьогоднішньому світі. Уся інформація, багато цікавих книг, фільмів – діти хочуть їх розуміти, тому усвідомлюють потрібність іноземної мови. Порівняно з попередніми роками зацікавленість зросла. Ресурс є завжди, решта залежить від нас – чи побачимо ми його, чи ні. Тому нам творити і нам зацікавлювати, надихати дітей, їх не можна змушувати.
Найбільше дітям подобається на уроках пошукова робота. Їм варто лише задати тему, і вони самі виконують проекти: готуються вдома, видруковують інформацію, фотографують, записують. На уроках вони клеять, пишуть, вирізають, отже, задіяні всі.
Я вчила цих дітей п’ять років. Серед них був хлопчик, який майже ніколи не говорив, був тихенький, посередньо вчився. Я хотіла навчити його хоча б писати. Після ротаційних уроків він заговорив – я ледь не заплакала від щастя, адже у нього такий гарний голос! Він зацікавився: “Я буду вирізати. У моєї сестри є маркер, я за ним збігаю.” Наступного уроку він приніс чистий зошит і попросив, щоб я підписала.
В іншому класі вчаться двоє його братів, вони теж дуже зацікавилися. Одного разу хлопчики прийшли дуже гарно одягнені. Я спиталася, чи то у них День народження, а однокласники відповіли, що це вони так прийшли до мене на урок. Їхня сестричка з другого класу подарувала мені дерев’яний браслет. Його спеціально для мене зробила їхня мама. Я дуже розчулилася і розповідала про це усім вчителям. Адже це бідна сім’я, там багато діточок. Вони, мабуть, розповіли про уроки вдома, і мама захотіла хоч якось віддячити за увагу до її діток. Дітей потрібно зацікавлювати. Іноземна мова, звичайно, важка, але їх це зачепило.
Ми проходили тему німецьких міст. На урок з виконаним домашнім завданням прийшла лише половина учнів. Я спитала інших, чому вони не виконали домашнє завдання. Казали, що не мали карти. А ті, хто підготувалися, сказали, що карта є у телефоні – так легше. Вони показали усім – тепер всі вміють. Комп’ютер або ноутбук вдома мають більше половини учнів, а телефон має кожен.
У нас у школі всюди є інтернет – цього домоглася директорка. Тож формат змішаного навчання нам доступний.
Я намагаюся готувати весь матеріал вдома, у мене давно є принтер, на ньому я видруковую матеріал для уроків, а в класі діти вирізають, сортують в папки. Нам не вистачає лише інтерактивного комплексу. У школі вже є один, адже нам дуже допомагає організація Western NIS Enterprise Fund. Вони були у нас вже 2 роки поспіль. Я навіть не знаю, чому деякі колеги чи односельці бувають такими байдужими, а чужі люди цікавляться і допомагають.
Про проект “Ровесники, відгукніться” та інші ініціативи у школі
Ідея
Ідею скайп-платформи “Ровесники, відгукніться!” я виношувала вже давно. У мене завжди було бажання знайти колег за кордоном. Спочатку мені вдалося це зробити на Фейсбуці. І тоді я подумала, що до цього можна залучати дітей.
Молодь з нашого села дуже багато їздить за кордон. Вони кажуть: “Нам бракує живого мовлення, бо на вулиці не розмовляють текстами з підручника”.
Ми спробували кілька тестів, прослухали онлайн-уроки. Так ми вирішили кожного дня прослухувати один урок і запам’ятовувати по кілька фраз, які вживаються у повсякденному житті. Дітям також дуже цікаво, як живеться ровесникам за кордоном, адже вже невдовзі ми зможемо зустрічатися частіше. Безвіз, як-не-як.
У нас вже є зв’язки з Німеччиною, до нас приїздять звідти кожні 2 місяці. Я з 2011 року беру участь у німецькому проекті від організації LIFE Jugenhilfe. Вони “передають” до різних сімей “важких” дітей. Іноді сім’я не може впоратися з вихованням дитини або батьки позбавлені батьківських прав, або дитина хвора. Зараз у нас проживає дитина з клініки – за нею треба доглядати.
Ще в пошуку іноземних співрозмовників мені допоможе наша перекладачка, яка працює в німецькому місті Бохум. Я вже подала запит у 3 німецькі організації, щоб вони допомогли із вивченням німецької мови, зараз чекаю на відповіді. Я домовилися, щоб вони розробили для нас завдання, зв’язали нас зі школами, з якими б ми могли спілкуватися.
Розмови відбуватимуться і на уроках, і в позаурочний час. Зі старшокласниками я планую щонайменше раз на 2 тижні проводити розмову на уроці, щоб охопити всіх учнів.
Після уроків усі охочі зможуть взяти участь. Ми орієнтуємося на 15–20 людей, які більш-менш володіють мовами. Я б дуже хотіла охопити різні теми: традиції і звичаї, спорт, країнознавство – нас усе цікавить. Ми не маємо змоги купувати електронні підручники, а за допомогою живого спілкування ми дізнаємося, що у дітей в інших країнах відбувається цікавого, де вони беруть участь, вони розкажуть нам про свій вільний час, життя після школи.
Адже діти вже не хочуть бути окремим островом, вони хочуть бути частинкою великої планети.
З українськими учнями теж будемо спілкуватися обов’язково, адже у нас чудова молодь. Взяти навіть проект “Компола”. Як цими дітьми не захоплюватися? Наша директорка одразу з ними зв’язалася, і ми теж тепер маємо компостер і компостуємо відходи шкільної їдальні.
Ще два роки тому громадська ініціатива побудувала на території школи дитячий майданчик. Кошти давали і громада, і доброчинці. Поки діти чекають автобус до іншого села, то мають чим зайнятися. У нас ще й чудове футбольне поле.
Я дуже рада, що зараз так багато проектів, можна повчитися чогось в інших шкіл. 100 людей – 100 думок, кожен творить щось цікаве.
Підтримка
Дуже тішить, що в першу чергу наш проект підтримали Ілля Філіпов і його батько. Ілля – наставник нашої школи у проекті “Пілот 24”. Мені здається, він майбутній міністр освіти. Він задав нам чудовий тон і підняв настрій. Спочатку долучилися я і директор школи, а потім потрохи почали залучати інших колег, які також вірять у цей проект.
Я з цим проектом прокидалася і засинала, дивилася на інші проекти, на те, як діяли колеги. Проте перший тиждень кампанії закінчився, а доброчинців не побільшало – у мене опустилися руки. Я подумала, що невчасно подала проект, адже зараз літні канікули, люди відпочивають.
Але потім я спитала себе: “Це моя мрія чи ні?” Тоді я пішла до своїх колег, почала говорити з ними про проект, розповідала випускникам, пояснювала людям, про що йдеться.
В останній день відпустки ми організували пікнік на туристичній базі. Там ми показали, що люди нам повірили і бажають допомогти – так заохочували колег.
До нас у село приїде депутат Верховної Ради, я домовилася з ним про фінансову підтримку. Він постійно допомагає школі. Ми будемо зв’язуватися і з іншими депутатами обласного і районного рівнів. Ми також сподіваємося на батьків.
Мені почали писати випускники і питатися, як можна допомогти. Вони теж хочуть поширювати цю інформацію, щоб швидше зібрати кошти.
У мене дуже гарні випускники. Кожен випуск унікальний, у нас чудові стосунки до сьогодні.
Один мій випускник працює в банку в ОАЕ, він регулярно нас навідує, ділиться досвідом, надихає дітей. Інший працює художником в Києві і приїздить сюди зі своїми колегами, вони ніколи не оминають школи.
Коментарі
Дописати коментар